cheap christian louboutin , christian louboutin sale, cheap ralph lauren, ralph lauren sale, Cheap Michael Kors, Michael Kors Australia, christian louboutin ouetlet uk Історія | Спасо-Преображенський Угорницький монастир

Історія

Історія Угорницького монастиря

 

Древня Угорницька обитель

Історія кожного монастиря – це частина історії Церкви, держави, людей; кожна обитель – це свій устав, традиції, свій неповторний стиль, навіть, особлива архітектура, кольори. Над кожним монастирем – неповторне небо, свій захід сонця…

Монастир-11Час, на жаль, зберіг для нас мало джерел та документів про Угорницький Спасо-Преображенський монастир на Прикарпатті, але ті згадки та посилання, які залишилися, підтверджують, що Угорницька обитель мала багатовікову історію: багату, яскраву, легендарну та трагічну…

За історичним переданням, перші ченці на території сучасних Угорників з’явилися ще в кінці XIII століття, коли славетні київські чернечі обителі були знищені монголо-татарськими військами. Можливо, з того часу й веде свою історію Спасо-Преображенський Угорницький чоловічий монастир, бо вже в середині XVI ст. він стає найвідомішим серед чернечих осередків на Прикарпатті.

Історія Угорницької обителі, вивчена з середини XVI ст. до середини ХІХ ст., вказує на дві назви монастиря: Спасівський та Михайлівський. Це стало причиною виникнення думки, що існувало два окремих монастирі. Та, досліджуючи історичні джерела та описи, стає зрозумілим, що в Угорниках існував лише один монастир, й пізніше він одержав назву «Михайлівський» через побудову нового монастирсього храму.

Більшість Прикарпатських монастирів середньовіччя були побудовані з дерева, тому й до нашого часу не збереглося будівель чи фундаментів старовинних монастирських споруд. Монастирі часто ставали жертвами пожеж, військових дій, повстань, які спричиняли руйнації. Це стосується й Угорницького монастиря, який в різні часи то занепадав, то знову відроджувався, розбудовувався.

Велична та, в більшості своїй, трагічна історія православних монастирів Галичини невід’ємна від історії України. В монастирях формувався інтелект нації, зростали світочі духовного життя України. Не був винятком й Угорницький монастир, який відігравав визначну роль у збереженні Православ’я на Прикарпатті у XVI-XVIII стт. та, разом з Манявським скитом, був для православних галичан тим, чим є гора Афон для греків.

Угорницька обитель – духовна батьківщина
прп. Іова Почаївського

З середини XVII ст. історія Угорницького монастиря стає відомою на весь християнський світ і пов’язана вона з найвідомішим та найшанованішим в Україні ченцем-подвижником – преподобним Іовом Желізо, ігуменом і чудотворцем Почаївським (1551-1651). Для прп. Іова Угорницька обитель стала справжньою духовної батьківщиною: тут він пробув 23 роки, прийнявши чернечий постриг, священний сан та велику схиму.

Іов ПочаївськийДесятилітнім хлопчиком прийшов в монастир послушником уродженець села Угорники Іван Желізо, син Івана та Агафії, які були шляхетного роду та проживали в Новосілках – околиці Угорників, неподалік Спасового монастиря.

З ранніх років Іван став виявляти прагнення до життя усамітненого та благочестивого. «Ухилившись від очей улюблених батьків», Іван таємно віддалився в найближчий Угорницький монастир, де й просив ігумена «дозволити йому служити братії». Вже тоді «прозорливий настоятель провидів у ньому обранця Божого та Божу силу, яка в ньому перебувала», – так писав про події 1561 року перший біограф прп. Іова Почаївського та його наступник в лаврському ігуменстві Досифей.

У своїй монографії митрополит Іларіон (Огієнко) додав такі рядки: «малого хлопця віддали в науку до еклесіярха (монаха-ключаря, що відав порядком Богослужб), і під ним він був два роки. Молоденький монашок був тихий і пильний, дуже добре вчився, та все мовчав і мовчав. І все пильнував усім послужити й усім догодити…».[1]

Ігумен Угорницький, «бачачи його добрі звичаї, лагідність та глибоке смирення», прийняв Івана в число ченців і, незабаром, на 12-му році життя, постриг його в чернецтво з ім’ям Іова. Угорницький настоятель не помилився в молодому Іові, відразу визнавши в ньому «доброго воїна» Церкви, бо той, неначе, вже народився ченцем, «живучи як ангел Божий посеред братії».

«Заради невмістимої в серці своєму благодаті Божої, якою завжди старанно горів», – писав Досифей, – близько 1581 року, у тридцятилітньому віці, прийняв ченець Іов священний сан, а пізніше – й велику схиму, ще більш поглибивши свої християнські та аскетичні подвиги…

Працю преподобного Іова Почаївського в Угорницькому монастирі коротко, але виразно поціновано в присвяченому йому акафісті: «Радуйся, що обитель Угорницьку твоїм життям просвітив!» (Ікос 1).[2]

Слава про рідкісні чесноти Угорницького подвижника незабаром поширилася по всій Галичині та Волині. Дійшла вона й до князя Костянтина Костянтиновича Острозького, який збирав у той час сили для зміцнення Церкви Православної. За великим його проханням, у 1584 році Іова з Угорницької обителі було переведено в Дубенський Хрестовоздвиженський монастир (м. Дубно в сучасній Рівненській обл.), «для свідчення, – як писав князь, – образу чернечих подвигів братії цього монастиря». Незабаром після цього дубенські ченці обрали Іова своїм ігуменом, і в цьому сані преподобний подвизався там близько двадцяти років.

За сприяння та заступництва князя, дубенський ігумен велике значення надавав освіті, розповсюдженню книг серед православного народу. З цією метою прп. Іов завів у своєму монастирі майстерних перекладачів та переписувачів, і навіть сам, за свідченням ігумена Досифея, «писанням таких книг упражняшеся». Одним з перших прп. Іов піднявся на захист Православ’я, яке притискалося уніатами, бо книги та проповіді були в той час єдиною опорою для православних проти латино-польських домагань. Побожний князь Костянтин Костянтинович, як говорять про те польські джерела, любив усамітнюватися для молитви в Дубенському монастирі, проводячи тут, інший раз, по цілих тижнях і відкриваючи свою душу святому ігумену.

З допомогою князя Костянтина зібрав Іов навколо себе численне освічене братство, яке займалося перекладом і вивченням святоотцівських творів. Сам, будучи прикладом благочестя, преподобний Іов підняв і морально-духовний рівень Дубенського монастиря. «Через це, – пише Досифей, – всі навколо почали шанувати та вихваляти його». Іов же, суворий, насамперед, до самого себе, який з ранніх років здобувавши дух лагідності та смиренності, став перейматися мирської славою, «бо лише від Тайновидця Бога бажав отримати похвалу». І тоді його погляди звертаються на пустельну гору Почаївську, куди в 1604 році преподобний таємно віддаляється після двадцяти років ігуменства, щоб, захистивши себе від мирських похвал, зробитися тут простим ченцем. До того ж, князь Острозький, змагаючись у той час з католиками, хотів перетворити усі монастирі на своїх землях в гуртожительні за статутом святого Василія Великого, що робило неможливим усамітнення, до чого з дитинства прагнула душа преподобного Іова. Тому-то й пішов він на гору, «здавна світлістю багатьох чудес сяючу», щоб спасатися тут в безмовності та пустинножительстві. Однак Промисел Божий судив інакше…

Почаївський монастир щойно отримав багаті пожертви, кількість ченців у ньому примножувалася. Монастир був гуртожительний, однак порядок життя його тільки-тільки встановлявся. Ледве преподобний Іов встиг влаштуватися на горі, як почаївські ченці, відчувши в ньому велику духовну силу, одностайно і зі сльозами, просили його стати ігуменом та начальником обителі, яка облаштовувалася.

Преподобний Іов ввів у Почаївській обителі древній Студійський устав, організовуючи життя в ній за прикладом Києво-Печерської Лаври.

У ті роки, коли унія та католики повсюди пригноблювали православних, потрібно було мати надзвичайну розсудливість, твердість волі, глибоку переконаність та стійкість в Православ’ї. Однак, преподобний Іов, після 23-літнього перебування в Угорницькому монастирі та двадцятирічного управління Дубенським монастирем, мав уже достатній досвід для цього. Тому великий аскет, досвідчений безмовник і пустинножитель, ревно береться за це Богом послане служіння, не гребуючи й тяготами, пов’язаними з матеріальним влаштуванням обителі. Всі ці тяготи, настільки чужі його внутрішньому духовному устрою та властивому йому споглядальному подвижництву, він покірливо несе до кінця свого життя, витримуючи, навіть, суди та паперові тяганини. Бо такі завдання покладалися на нього Промислом Божим.

Багато сил приклав преподобний Іов на облаштування та процвітання ввіреній обителі. Він брав участь у всіх монастирських працях, в усе вникав, мав над усім невсипущий нагляд, подаючи приклад працьовитості та подвигу для братії. Своїми руками садив він дерева, насипав греблі, копав та чистив монастирські ставки, і ніхто не бачив його сидячим без діла.

Після прибуття на гору Почаївську, Іов продовжував ревну боротьбу з ворогами православ’я у своїх проповідях і дбав про поширення книг на користь православ’я, нерідко сам переписуючи їх, як це було в Дубно. Він робив виписки з творів святих отців і складав повчання та бесіди. У 1884 році частина його трудів була опублікована під назвою «Бджола Почаївська». Книга носить апологетичний характер і спрямована, здебільшого, проти протестантських сект, що поширювалися в той час на Українських землях. Праця включає в себе виклад всього вчення Православної Церкви, починаючи з догмату про Пресвяту Трійцю та Божество Ісуса Христа, і закінчується вченням про ікони, про храми, про чернецтво, про боротьбу з пристрастями…

Авторитет Почаївського ігумена був, у той час, дуже високий серед православних Речі Посполитої. У 1628 році Іов запрошується до Києва на православний Собор, скликаний для розгляду невідкладних справ. Представники Собору заявили, що вони «твердо стоять в православній східній вірі, не мислять про відступ в унію й під прокляттям обіцяють не поступатися, й до того ж закликають весь православний люд». Під цим рішенням стоїть і підпис преподобного: «Іван Желізо, ігумен Почаївський».

Твердість характеру з’єднувалася в преподобному Іові зі смиренням, братолюбством і досконалою незлобивістю. Був преподобний миролюбний і до того небагатослівний, що, за словами Досифея, тільки і можна було чути від нього: «Господи, Ісусе Христе, помилуй мене…». На цілі дні і, навіть, тижні залишав святий ігумен свою братію, щоб проводити їх в безперервній молитві, за словами Досифея, «тільки сльозами, які від чистого серця виливалися, годований». Той же Досифей, описуючи його духовні подвиги, додає: «Якби кам’яна печера, в якій мешкав він, мала вуста, то вона повідала б нам всі таємні подвиги цього багатостраждального Іова, за словом Євангельським: «якщо люди замовкнуть, то каміння заголосить» (Лк. 19. 40).

Від багатоденних стоянь на молитві ноги у преподобного Іова набрякали так, що покривалися виразками, сліди від яких до цих пір залишилися на його нетлінних мощах. Одного разу бачив Досифей, як надзвичайне світло осяяло печеру преподобного під час молитви його, і протягом двох годин світло це з глибини печери висвітлювало протилежну стіну церкви. Незважаючи на таку подвижницьку та молитовну працю, Господь благословив довгим століттям угодника Свого: Іов прожив рівно сто років, передбачивши день своєї кончини. 28 жовтня 1651 року, відслуживши Божественну літургію, подякувавши і простившись з братією, преподобний Іов, без всякої хвороби, мирно відійшов до Господа.

Сім років і дев’ять місяців пролежало в землі тіло прп. Іова після його поховання. Над його могилою люди бачили іноді світло. Покійний святий ігумен тричі з’являвся в «сонному баченні» тодішньому київському митрополиту Діонісію Балабану з наступними словами: «повідомляю твоєму преосвященству, що тобою хоче Бог відкрити кістки мої». Мощі преподобного Іова були знайдені «без жодних ознак тління, неначе були щойно поховані, та сповнені незвичайних пахощів». Митрополит Діонісій з усією честю, при великому скупченні народу, переніс нетлінні останки преподобного у недавно споруджену церква Пресвятої Трійці. Було це 10 вересня (н. с.) 1659 року.

Ось так славно прожив земне життя, достойно відійшов до вічності та біля Престолу Божого предстоїть, молячись за весь український народ, уродженець Угорників, ченець Угорницького Спасового монастиря, Почаївський ігумен та чудотворець – преподобний Іов Желізо.

Преподобний Іов (Княгиницький),
ігумен Угорницький і Манявський

Майже за півстоліття до тяжких часів прийняття унії в Україні, Господь посилає на її багатостраждальну землю Свого нового світильника, вірного захисника Православ’я – Івана Княгиницького, майбутнього преподобного Іова, ігумена Угорницького і Манявського.

У 50-х роках XVI ст. у поселенні Тисмениця (тепер районний центр у Івано-Франківській області) у шляхетній сім’ї Княгиницьких народився хлопчик, названий при святому хрещенні Іваном. Родина Княгиницьких ревно берегла батьківську Православну віру й у великій пошані до неї виховувала свого сина. Читати й писати він навчився в місцевій школі. Особливе душевне задоволення Іван знаходив у читанні Святого письма та Закону Божого, тому подальшу освіту отримував в Унівському монастирі. Вже тоді юний Іван мав тверді наміри служити Господу і мріяв прийняти чернечий постриг.

Іов МанявськийЗ Унева його життєвий шлях проліг до Острога, у дім князів Острозьких. Спочатку він продовжив навчання в Острозькій греко-слов’яно-латинській колегії, заснованій князем Костянтином, а потім, на деякий час, став її викладачем. У самому Острозі  Івану довелося зустрітися з афонськими ченцями, розповіді яких про чернече життя на Святій Горі заполонили мрії Івана на все життя.

Князь Острозький посилає Івана, як людину достойну, на Афон для роздачі милостині по монастирях. Іван Княгиницький отримував справжню насолоду, деякий час споглядаючи та детально вивчаючи побожне життя афонських ченців.

Повернувшись в Україну, Іван знову збирається на Святу Гору й залишається там вже майже на тринадцять років, приймаючи чернечий постриг з іменем Єзекіїль. Багато років Єзекіїль перебував у Ватопедському монастирі, вивчаючи студійський устав Афонських монастирів і добре оволодів грецькою мовою.

Єзекіїль мав послух ходити на Русь-Україну збирати милостиню, вправно його виконував та завжди вчасно повертався. Після чергового повернення він захотів жити у скиту. Там він почав збирати повчання від багатьох подвижників, знав, що вони йому знадобляться у майбутньому. Отці Афонські благословляють його життя в печері, щоб гамувати своє тіло голодом і спрагою, всенічним стоянням, щоб насправді він міг сказати апостольське слово: «вже не я живу, а живе в мені Христос» (Гал. 2, 20).

Зі страхом виконуючи церковне правило, чернець Єзекіїль дійсно віддавав себе повністю на служіння Всевишньому, залишаючись на Афоні. Та дійшли до Святої Гори сумні вісті з України про Берестейську унію й Єзекіїль приймає рішення про негайне повернення додому.

Православний львівський єпископ Гедеон (Балабан), який витримав натиск унії, запрошує його на відбудову Унівського монастиря. Єзекіїль не лише відновлює стародавній монастир, але й навчає ченців афонському чину. Єзекіїль відмовляється від запропонованого владикою Гедеоном висвячення в чин ієрея, а приймає схиму з іменем Іов.

У 1602-03 роках Іов, на запрошення місцевого діяча Адама Балабана, прибуває до Угорницького Спасового монастиря на Прикарпатті, в якому у 1561-84 роках подвизався майбутній преподобний Іов Почаївський. Іов Княгиницький стає ігуменом обителі та запроваджує в Угорницькому монастирі суворий афонський устав. В Угорницькому монастирі Іов Княгиницький пробув до 1613 року.

Трохи пізніше, на запрошення ігумена Дерманського монастиря (на Волині), Іов навчає місцевих ченців Афонському аскетизму.

Не розриваючи духовного зв’язку з близьким для його серця Угорницьким монастирем, надто тужить Іов Княгиницький за усамітненим скитським життям, тому й відходить у далеку лісову хащу, вверх по течії річки Манявки, бажаючи створити монастирський скит від Угорницької обителі – новий український Афон…

Приходила сюди провідати преподобного Іова і братія з Угорників, та він мало кого залишав біля себе. Для угорницької братії він склав за афонським зразком устав та багато молитов.

А вже з 1611 року на вибраному для Українського Афону місці почалося спорудження чернечих келій та храму. Допомагала у спорудженні Манявського скита й братія Угорницького монастиря, який на той час залишався найбільшим православним монастирем на Прикарпатті. Так була заснована нова обитель на землі Прикарпатській – Скит Манявський.

Не маючи священичого сану, тепер Іов Княгиницький почав управляти двома монастирями – Угорницьким і Манявським. Тому у 1613 році на його прохання в ієромонахи був висвячений ієродиякон Феодосій, який був його племінником та трудився поряд з Іовом вже сім років. Йому й було запропоновано управляти Угорницьким монастирем та Манявським Скитом. Під документами Київського православного собору 1628 року стоїть підпис ігумена Феодосія: «Многогрішний Феодосій, ігумен Скитський і Угорницький, Прот монастирів воєводства Руського, Белзького і Подольського власною рукою».

Після того преподобний Іов знову усамітнився, але, отримавши запрошення києво-печерських ченців, на деякий час вирушив до златоглавого Києва, де приклав чимало зусиль на відновлення монастирського життя за Афонським уставом.

Близько 1620 року Іов Книгиницький знову усамітнився в своїй келії, бо відчував, що його земне життя наближається до завершення. У 1621 році він тяжко захворів і відійшов до Господа 29 грудня. Братія Манявського монастиря-скита поховала свого вчителя у притворі нового храму.

Київський Митрополит Петро Могила так сказав про прикарпатських ченців: «Якщо хочете побачити слуг Божих у людській подобі, то підіть у Карпати, де своїм служінням двісті ангелів у людській подобі присвятили своє життя Богу».

Угорницький монастир –
оплот Православя на Галичині

Те, що Господь дав, у складні часи боротьби з унією, православному Угорницькому монастирю таких заступників та молитвеників, як преподобні Іов Желізо та Іов Книгиницький, говорить про велике духовне значення та унікальність святині для Православ’я, як в часи її розквіту, так і сьогодні, в часи відродження.

Монастир-1Деякі дослідники історії монастирів Галичини вважають Угорницьку обитель «розсадником православного чернецтва», матір’ю інших монастирів – Манявського, Почаївського.[3]

Відомо, що до Угорницького монастиря у 1604-06 роках двічі приходив з Афону славний борець проти унії, монах-письменник Іван Вишенський (бл. 1550-1621), приятель Іова Княгиницького.

27 листопада 1612 року Угорницький монастир, життя й побут якого будувалися на суворих аскетичних правилах, принесених прп. Іовом Княгиницьким з Афону, одержав грамоту на володіння земельними угіддями з умовою довічного перебування під омофором Константинопольського патріарха.

Меценатами Преображенського монастиря, які надавали відповідні грамоти на володіння землями, були Адам Балабан (1612 р.) та Олександр Балабан – теребовлянський та рогатинський староста (1629 р.)[4]. Краківський каштелян Андрій Потоцький (1686 р.), його син – київський воєвода Йосиф Потоцький (1687 р.), єпископ Львівський Йосиф Шумлянський[5] та його племінник – Павло Шумлянський теж надавали Угорницькому монастирю свої грамоти та привилеї. Митрополит Київський Петро Могила[6] у своєму заповіті, після Києво-Могилянської академії та свого брата, значну суму заповідав Угорницькому монастирю та Манявському Скиту.

На жаль, збереглося мало історичних документів про Угорницький монастир. Один з них, який вдалося відшукати в Центральному державному історичному Архіві України м. Львова в травні 2013 року, – лист ігумена Угорницького монастиря ієросхимонаха Гедеона. Цей лист датований 1674 роком й адресований до якогось благодійника чи братства з проханням про матеріальну допомогу. Цікаво, що старовинний рукопис написаний церковно-слов’янською мовою з українською вимовою. Цей лист – найстаріший вихідний монастирський документ, який підтверджує існування Угорницького монастиря на Прикарпатті та свідчить про високий рівень освіти братії обителі.

Відомо, що у 1706 році свою грамоту православному Угорницькому монастирю надав генерал російського царя Петра І – князь Олександр Меншиков, а у 1707 році це зробив сам російський самодержець – цар Петро І.[7]

У 1706-07 роках ігуменствував в Угорницькому монастирі Кирил Шумлянський – останній угорницький ігумен, який ще залишався вірним Православ’ю. Ігумен Кирил Шумлянський (? – 1724 або 1726) – відомий церковний діяч, пізніше – єпископ. Син єпископа Луцького Афанасія (Шумлянського). Після 1707 року служив при дядькові – єпископі Луцькому Йосифові Шумлянському і прийняв, вочевидь, унію, оскільки на Луцьку кафедру його кандидатуру запропонував польський король, він же видав Кирилу затвердження на єпископство, як уніату. Але Кирил побажав прийняти посвячення у єпископський сан від православного митрополита Київського і 1711 року був хіротонісований на єпископа Луцького митрополитом Київським Йоасафом (Кроковським). Розчаровані уніати стали вимагати усунення Кирила з єпископської кафедри. Папа римський, через короля, вимагав від руського духовенства та дворянства Луцької єпархії не визнавати Кирила за єпископа і не виказувати йому ніякого послуху і поваги. Після цього становище Кирила стало нестерпним, і він 1712 року від’їхав до Києва. У 1715 (за ін. даними – 1716) році Кирил був призначений єпископом Переяславським, коад’ютором Київської митрополії. Після смерті Київського митрополита, з 1718 по 1722 рік, керував справами Київської митрополії.

Наступник Кирила Шумлянського на посаді ігумена Угорницького монастиря 7 липня 1710 р. прийняв унію в монастирі с. Спас біля Старого Самбора, про що вказує професор історії Ісідор Шараневич.[8] Таким чином, Угорницька обитель, під тиском проуніатської влади, однією з останніх на Галичині прийняла унію.[9]

Необхідно відзначити, що, починаючи з поч. XVII ст., в деяких записах Угорницький монастир згадується таким, що потребував відновлення та розбудови. Саме у цей час згадується назва Угорницького монастиря як відновленого Михайлівського – по назві нового монастирського храму.

У 1738 році ігуменом вже уніатського Угорницького монастиря був Сава Княгиницький.[10]

За посиланнями на документи Центрального Василіанського Архіву у Львові, відомо, що у 1752 році Угорницький монастир, який стояв на «осібності в невеликому лісі»[11], було перенесено в сусіднє с. Баб’янку, яке було на угорницьких землях, і став називатися Баб’янським. У той час монастир мав цінну бібліотеку та приписаних до монастиря людей. [12]

Наприкінці XVII ст. Баб’янський монастир почав занепадати, а 1818 року братія обителі була переведена до монастиря в м. Бучач і, таким чином, чернече життя на угорницькій землі припинилося аж до 2003 року…

Відродження обителі

Так складалося роками й століттями, що часи руйнацій та занепаду змінювалися часами відродження та піднесення. Історія православного Угорницького монастиря призупинилася на сумній сторінці: монастир опинився в унії, був переведений на інше місце; все, що створювалося, напрацьовувалося та вимолювалося прославленими ченцями століттями, начебто, було остаточно втрачено. Але настав час, щоб історія древнього Угорницького монастиря знову почала свій відлік, бо віруючі люди не забули про святиню, пам’ятаючи про своїх святих земляків – безперестанних молитвеників біля Престолу Господнього!

Панорама-11122 грудня 2001 року в державних органах України було зарєєстровано Статут Угорницького монастиря. З благословення керуючого Івано-Франківською єпархією Української Автокефальної Православної Церкви – Митрополита Галицького Андрія (Абрамчука) – 21 листопада 2002 року, на високому пагорбі між селами Угорники та Струпків, неподалік містечка Отинія, було освячено місце під будівництво відродженого Угорницького Спасо-Преображенського монастиря та поставлено пам’ятного хреста.

Місце для відродження та побудови монастиря вибиралося не випадково. Історія стерла пам’ять про точне місце розташування древньої обителі, але неподалік с. Угорники всі місцеві жителі знали про пагорб, з якого відкривалася чудова панорама навколишніх краєвидів. Перед пагорбом – природній (чи може рукотворний?) рів, за пагорбом – цілюще джерело «Дзвіньоха», відоме далеко за межами Угорників та Отинії. Та, головне, що дух захоплювало, коли хто стояв на цьому місці, і хотілося просто стати на коліна й молитися… Це й відчув душею і серцем митрополит Андрій, коли вперше прийшов на Угорницький пагорб!

Великі старання для відкриття обителі доклав депутат Верховної Ради України 3-го та 4-го скликань Володимир Кафарський, який своєю відданою християнською позицією зацікавив й інших підтримати Богоугодну справу відродження святині. Ще у 1999 році Володимир Іванович облагородив джерело «Дзвіньоха», поставив біля нього хрест, ікону Покрови Пресвятої Богородиці, облаштував сходи. Володимир Кафарський зорганізував місцеву владу та жителів села Угорники пожертвувати власну землю для відродження обителі. 139 жителів села Угорники передали монастирю свої земельні ділянки, які разом склали 10 га.

Першими підтримали владику Андрія та Володимира Кафарського православні віруючі та духовенство єпархії, а також обласна та районна влада в особах голови Івано-Франківської облдержадміністрації Михайла Вишиванюка та голови Коломийської райдержадміністрації Михайла Негрича. Великої допомоги в розбудові відродженого монастиря доклав голова парафіяльної ради Покровського кафедрального собору УАПЦ м. Івано-Франківська Петро Глухій – талановитий художник-іконописець та реставратор.

19 серпня 2003 року було урочисто освячено відроджений Угорницький монастир. Чин освячення звершив Священноархимандрит обителі – Митрополит Галицький Андрій у співслужінні духовенства єпархії. Розпочалися богослужіння в першому монастирському храмі, який було перенесено з с. Тюдів Косівського р-ну та освячено на честь Преображення Господнього, задзвонив монастирський дзвін, поступово облаштовувалися перші келії для проживання братії обителі. У 2003-2004 роках навколо території монастиря було облаштовано огорожу, збудовано головну в’їзну браму з дзвіницею.

У 2007 році в монастир було перенесено ще один храм – Свято-Введенський, який у 1853 році було збудовано в с. Делева Тлумацького р-ну.

У 2008 році, неподалік в’їздної брами, за кошти добродія Василя Шкондиюка було побудовано каплицю на честь прп. Іова Почаївського. Також у травні 2008 року, стараннями жертводавців, в Угорницький монастир було проведено газ.

Джерело-81Біля цілющого монастирського джерела «Дзвіньоха» у 2010 році на кошти Василя Кавлака було збудовано каплицю на честь пророка Божого Іллі, встановлено роздягальні та впорядковано прилеглу територію. Велику роботу по будівництву нової купальні біля джерела виконали Іван Збіглей та Роман Процак зі своїми помічниками. За останні роки відомо багато випадків чудесних зцілень, які відбулися біля монастирського джерела.

З 2002 по 2005 рік обов’язки намісника монастиря виконував ієромонах (з 2004 р. – ігумен) Даниїл (Кудибин).

У 2005-2012 роках обов’язки намісника монастиря виконував протоієрей Юрій Мулярчук.

2 липня 2012 року намісником обителі призначено архимандрита Олексія (Мензатюка), кандидата богословських наук, який у 1997 році першим прийняв постриг у відродженному Михайлівському Золотоверхому монастирі м. Києва, з 2002 року був намісником та відроджував Георгіївський монастир на Козацьких Могилах (Рівненська обл.), у 2008-2011 роках – ректор Рівненської духовної семінарії.

Братія звершує в монастирі літургійні богослужіння щоденно. В монастирі читаються акафісти, служаться водосвятні молебні, багато людей з навколишніх міст і сіл приїздять в обитель, просячи щирої чернечої молитви, сподіваючись на допомогу та зцілення від Господа.

Крім молитви, братія займається розбудовою обителі: в монастирі постійно йдуть будівельні роботи, ведеться сільське господарство – садиться город, сіється пшениця, росте молодий сад; в монастирі є пасіка, ставок.

В обителі братія активно займається просвітницькою, видавничою та місіонерською діяльністю: випускається власна поліграфічна продукція, в монастирі видається безкоштовний «Угорницький листок», працює прес-служба монастиря, яка майже щоденно готує матеріали для монастирського інтернет-сайту www.ugornykymonastyr.if.ua та загально-церковних ЗМІ.

Маючи багатовікову історію, Угорницький монастир, на жаль, не зберіг свої чудотворні святині, але братська та людська молитви роблять свої чудеса: біля нових монастирських святинь відмічаються чисельні зцілення від душевних та тілесних хвороб тих, хто щиро молиться та має віру в Бога.

В монастирі постійно перебувають святині Православної Церкви – частки мощів прп. Іова Почаївського; прпп. отців Києво-Печерських: Варлаама-ігумена, Никодима-просфорника, Марка-гробокопателя; священномученика Макарія, митрополита Київського; вмч. Меркурія Кесарійського та інших святих.

Древній Угорницький монастир Преображення Господнього відродився, але його відродження, його відбудова важливі не лише для ченців, – це справа кожного православного християнина, який дбає про відродження своєї власної душі, дбає про відновлення чернечої молитви на святому місці, вболіває за продовження багатовікової історії славетної обителі!

Наша спільна молитва, наша праця чи пожертва на відродження Угорницької святині допоможе, щоб слава Божа знову засяяла на Прикарпатті, а Україна могла пишалася ще одним духовним квітником чернецтва – православним Спасо-Преображенським Угорницьким монастирем!

Ігумен Никон (Гайдай)


[1] Митрополит Іларіон. Фортеця Православ’я на Волині. Свята Почаївська лавра. Церковно-історична монографія. Вінніпег, 1961. – С. 63.

[2] Там же. – С. 65.

[3] о. Роман Лукань, ЧСВВ, Бібліотека ЦВА, «Василіанські монастирі в Станіславівській єпархії», Львів, 1935.

[4] У Центральному державному історичному Архіві України м. Львова зберігся оригінал грамоти 1629 р.

[5] Йосип (Шумлянський), (1643-1708) – церковний діяч, православний, а згодом уніатський єпископ Львівський; брат луцького уніатського єпископа Афанасія. З 1676 або 1668 р. – львівський єпископ. У 1677 р. Йосип Шумлянський таємно прийняв католицьку віру. У 1700 р. перевів львівську єпархію на унію.

[6] Петро (Могила), (1597-1647) – молдавський боярин, український політичний, церковний та освітній діяч Речі Посполитої, архимандрит Києво-Печерського монастиря (з 1627 р.), Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі з 1633 р., екзарх Константинопольського патріарха. Канонізований Церквою у 1996 р.

[7] До 1939 р. обидві грамоти зберігалися у Центральному Василіанському Архіві, м. Львів, зараз зберіаються у Центральному державному історичному Архіві України м. Львова.

[8] «Патріархат восточний…, Рускій Сіон. Львів, 1880.

[9] Найпізніше прийняв унію Крехівський монастир (1721 р.).

[10] о. Роман Лукань, ЧСВВ, Бібліотека ЦВА, «Василіанські монастирі в Станіславівській єпархії», Львів, 1935.

[11] Шематизм провинции Св. Спасителя ЧСВВ в Галиции и короткий погляд на монастыри и на монашество Руське от заведения на Руси веры Христовой аж до нынешнего времени, 1867.

[12] о. Роман Лукань, ЧСВВ, Бібліотека ЦВА, «Василіанські монастирі в Станіславівській єпархії», Львів, 1935.

-1 запитань: Історія